Стара Пінакотека (Die Alte Pinakothek) – один із найвизначніших художніх музеїв світу, що розташований у самому серці мюнхенського Кунстареалу. Назва походить від давньогрецького слова pinakothḗkē, що означає «зал для зберігання картин». Музей було відкрито у 1836 році. На сьогодні він є частиною Баварських державних зібрань живопису (Bayerische Staatsgemäldesammlungen). Далі на imunich.eu.
Архітектура музею
У залах музею представлено роботи майстрів від епохи Середньовіччя до 16 століття, що робить його справжньою скарбницею європейського живопису. Будівля, зведена архітектором Лео фон Кленце у 1826–1836 роках, вважалася на той час найпередовішим музейним проєктом. Після серйозних пошкоджень під час Другої світової війни споруду відновили лише в 1952–1957 роках під керівництвом Ганса Дельгаста, з деякими архітектурними змінами. Прямо навпроти Старої Пінакотеки розташована Нова Пінакотека, де експонуються твори кінця 13, усього 19 та початку 20 століття. Разом із Пінакотекою сучасності, Музеєм Брандгорста, Тюркентором та іншими культурними установами, вони формують унікальний музейний простір – Кунстареал Мюнхена.
Історія формування колекції Пінакотеки
Історія Пінакотеки починається ще в 16 столітті, коли герцог Альбрехт V Баварський (правив у 1550–1579 роках) доручив збудувати тодішню Kunstkammer (сьогоднішню Alte Münze) архітектору Вільгельму Егклю. Це відбулося в 1563–1567 роках. Ще до цього його батько, герцог Вільгельм IV (1508–1550), вже з 1528 року замовляв серію історичних полотен, серед яких – відома картина «Битва Александра» роботи Альбрехта Альтдорфера.
Правнук Вільгельма, Максиміліан I (1597–1651), у 1616 році замовив у Пітера Пауля Рубенса чотири великі сцени полювання, а також придбав низку творів Альбрехта Дюрера. Зокрема, у 1627 році, м’яко натиснувши на міську раду Нюрнберга, він домігся передачі картини «Чотири апостоли», яку художник свого часу подарував місту. Курфюрст дав зрозуміти, що сприйме відмову як «особливу зневагу». Водночас під час окупації шведами в Тридцятилітній війні, він зазнав втрат: 21 картину з князівської колекції вивезли до Стокгольма, і лише п’ять із них вдалося повернути.
Його онук, Максиміліан II Емануель (1679–1726), у період свого намісництва в Нідерландах зібрав значну кількість голландських і фламандських творів мистецтва. У 1698 році в Антверпені у Гісберта ван Колена він придбав 12 картин Рубенса та 13 полотен Ван Дейка. Причому роботи Рубенса походили з особистої спадщини художника й не призначались для продажу. За наступних правителів династії через складну фінансову ситуацію закупівлі мистецьких творів майже припинилися.
Не менш завзятим збирачем нідерландського живопису був родич Макса Емануеля – пфальцський курфюрст Йоганн Вільгельм (1690–1716), який значно поповнив колекцію Дюссельдорфської галереї, засновану його дідом Вольфгангом Вільгельмом (1614–1653). Цвайбрюкенська колекція, яку 1793 року, рятуючись від наступу французьких військ, спершу перевезли зі замку Карлсберг до Мангейма, а потім до Мюнхена, походила з приватного зібрання Крістіана фон Маннліха (1741–1822). Його колекцію придбав герцог Карл Август (правив у 1775–1795 роках). Окрім німецьких, фламандських і голландських полотен, вона містила й твори молодших французьких художників – серед них «Чистильниця буряків» Шардена та «Дівчина у відпочинку» (Марі-Луїза О’Мерфі) Буше. Брат Карла Августа, король Максиміліан I Йозеф (1799–1825), теж мав хист до збирання картин: зокрема, володів одним із 37 відомих полотен Яна Вермеєра, назва якого «Жінка з терезами». Щоправда, цей витвір мистецтва спадкоємці продали ще в 1826 році – за рік до того, як Людвіг I започаткував Пінакотеку. Нині це полотно зберігається в Національній галереї у Вашингтоні. А після об’єднання Баварії та Пфальцу до баварського зібрання долучилися й пфальцські колекції – їх довелося евакуювати через загрозу з боку армії Французької революції.
Король Людвіг I Баварський (правив у 1825–1848 роках) активно поповнював колекцію через мистецьких агентів. Він особливо цінував старонімецьке мистецтво та живопис італійського Відродження. У 1827 році Людвіг придбав зібрання братів Сульпіція та Мельгіора Бойсере, яке включало 216 творів старонімецьких і старонідерландських художників. У 1828 році йому вдалося також купити колекцію князя Валлерштейна, що містила 219 картин південнонімецької та швабської шкіл. Додалися й придбання з Італії, наприклад, «Мадонна із завісою» Рафаеля. Колекція, у такий спосіб, відображала індивідуальні смаки кожного з поціновувачів, що пояснює як унікальні сильні сторони, так і прогалини у зібранні Віттельсбахів.
Відкриття та розвиток Старої Пінакотеки
Сам музей відкрився 16 жовтня 1836 року. У 1838 році вийшов перший каталог картин, укладений Йоганном Георгом фон Діллісом, який також розробив концепцію експозиції для Старої Пінакотеки (з відкриттям Нової Пінакотеки у 1853 році попередню почали офіційно називати Старою). Уже після Людвіга І державні закупівлі нових шедеврів відбувалися лише епізодично. У 1852 році під час Шляйсгаймського аукціону з колекції вилучили понад 1000 творів, серед них – «Анна Самотретя» Дюрера (нині в Метрополітен-музеї, Нью-Йорк) та «Вівтар Богородиці сніжної» Грюневальда (тепер у Фрайбурзі). Лише після призначення Франца фон Ребера (1834–1919) керівником галереї у 1875 році Пінакотека знову стала привертати увагу мюнхенців.
Музей у 20–21 століттях
Час великих закупок вже минув, хоча Франц фон Ребер та його наступник Гуго фон Цшуді (1851–1911, на посаді з 1909 по 1911) все ж придбали кілька значущих картин для Пінакотеки. Зокрема, до зібрання потрапили «Мадонна з гвоздикою» Леонардо да Вінчі та «Розп’яття Христа» Ель Греко. За часів наступників Цшуді, Фрідріха Дернхеффера (на посаді з 1912 по 1933) та Ернста Бухнера (перша каденція з 1933 по 1945), особлива увага була приділена набуттю подальших старогерманських портретів, зокрема робіт Крістофа Амбергера, Мартіна Шаффнера та Ганса Бальдунга. Також у 1917 році придбали роботу «Країна багатства» Пітера Брейгеля Старшого.
Незабаром після початку Другої світової війни картини евакуювали, щоб уникнути втрат. Лише в другій половині 20 століття почали активно поповнювати колекцію, зокрема завдяки банкам, що співпрацюють з Пінакотекою, які надавали новопридбані шедеври на постійну оренду. Особливо активно набувалися творіння 18 століття, у цілому завдяки позичкам Баварської іпотечної та облікової банки. Серед них такі відомі проєкти, як-от «Пташиний кліт» Ланкре та «Мадам Помпадур» Буше. У 1988 році кілька робіт Альбрехта Дюрера серйозно пошкодили через кислотний напад Ганса-Йоахіма Больмана. Але після відновили їх ще не скоро.
Стара Пінакотека є частиною Баварських державних картинних колекцій і знаходиться під їх управлінням. З 1 квітня 2015 року її директором є Бернхард Мааз. Основними спонсорами, окрім держави Баварія, яка є власником музею, є також Пінакотечний клуб (Товариство сприяння Старій та Новій Пінакотеці в Мюнхені). Правління товариства очолює Франц Герцог фон Баварія, а його патронами є чинний президент Німеччини, прем’єр-міністр Баварії та голова дому Віттельсбахів. Президентом товариства є Елізабета принцеса цу Зайн-Віттгенштейн-Берлебург, а її заступниками – Герт Амтштеттер і Олівер Каспарек. Основною метою товариства, визначеною в його статуті, є підтримка придбання нових художніх творів для мюнхенських Пінакотек.
Джерела: