Людство завжди цікавили інфекційні хвороби, тому що їх жертвою може стати кожен. Протягом своєї історії населення Землі зазнало чимало недуг, які забрали життя мільйонів людей. Про чотири епохи наймоторошніших епідемій Мюнхена читайте далі на imunich.
Проказа, або хвороба Гансена
Проказа (лепра, хвороба Гансена) – інфекційна хвороба, збудником якої є мікобактерії лепри. Недуга вражає шкіру, периферійну нервову систему, іноді також – передній відрізок ока, верхні дихальні шляхи, яєчка, кисті та стопи.
Проказа існувала ще до нашої ери. На відміну від туберкульозу, хвороба повсюдно поширилася на різні материки до появи європейців. Характерні зміни обличчя в прокажених наводили в суспільстві острах, тому в Європі відкривали лепрозорії, куди поміщали хворих. Там вони проводили весь залишок свого життя. Такі ізоляційні заходи дозволили до XV століття витіснити недугу з північно- та західноєвропейських країн. Майже повне зникнення лепри з Європи в XVII–XVIII сторіччях сталося насамперед завдяки переходу на більш збалансовану їжу.
У другій половині ХІХ століття проказу завезли до Центральної Європи литовські сільські робітники з Російської імперії. На той час були вже відомі шляхи зараження, бактерії та основні методи діагностики, але ефективного лікування не було. У 1899 році в Литві відкрили лепрозорій. Хворих ізолювали й не допускали до роботи з іншими людьми, на відміну від хворих на туберкульоз шкіри. Ситуація пацієнтів, однак, залишалася майже незмінною аж до середини ХХ століття, коли були введені перші ефективні мікобактеріостатичні засоби.
Проказа стала справжнім викликом для Мюнхена, оскільки була присутня десятиліттями. Від моменту зараження до спалаху хвороби могли пройти роки. Суспільство висміювало та позбавляло прокажених усіх громадянських прав. У 1315 році на місці культурного комплексу «Гастайг» відкрили лепрозорій, щоб утримувати «живих мерців» за межами міських стін Мюнхена.
«Чорна смерть»
Чума – бактеріальна інфекційна хвороба, для якої характерні гарячка, тяжка інтоксикація, геморагічний синдром, серозно-геморагічне ураження легень, утворення бубонів у лімфатичній системі.
Ще в VI–VIII сторіччях «Юстиніанова чума» забрала мільйони життів. Друга пандемія 1347–1353 років, відома як «Чорна смерть», стала переломним моментом в історії середньовічної Європи. Тоді недуга вбила приблизно 20% населення Європи. Вважається, що спалах почався ще в 1330-х у Китаї та Монголії, а до заходу Європи чуму привезли наприкінці 1347-го генуезькі кораблі з Криму. Взимку 1347–1348 років епідемія почалася в італійських портових містах. До Німеччини вона дісталася 1349-го. У період 1353–1894 років відбувалися окремі епідемічні спалахи в різних куточках Землі. Третя пандемія чуми почалася 1894 року.
Мюнхен пережив 6 хвиль епідемії чуми з 1349 по 1634 рік. Особливо трагічним періодом для міста стало XVII століття, коли вимерла третина мюнхенців. У 1634–1635 роках 15 000 жертв поховали в братських могилах на кладовищі Südlicher Friedhof.
Через незнання та страх люди вказували одне на одного як причину хвороби. Цапами-відбувайлами ставали інваліди, жебраки, мандрівники і євреї. Тоді Мюнхен, як і інші міста Європи, пережив одну з найбільших хвиль погромів проти єврейського народу. До моменту, коли з’ясувалося, що чуму поширюють щури та їхні паразити, минуло більше ніж три століття.
Підступна холера
Холера – гостра інфекційна хвороба, яку спричинюють холерні вібріони. Передається фекально-оральним способом. Для недуги характерні розвиток тяжкої діареї, зневоднення організму та навіть дегідратаційний шок. Холера завжди викликала особливе занепокоєння, адже могла вбити людину менш ніж за добу. Підступність холери у тому, що вона не має специфічних симптомів і спочатку може взагалі не проявлятися.
Випадки зараження холерою фіксували ще в індійських санскритах IX–VII століттях до н. е. Один із перших описів самої хвороби історики датують періодом походів Александра Македонського, воїни якого, можливо, страждали від холери. З 1817 року поширення недуги раптово набуло характеру пандемій. У Центральній і Західній Європі інфекція з’явилася в 1831 році.
У Мюнхені найстрашніша епідемія холери спалахнула в 1854 році. Тоді померло приблизно 3000 громадян. Ще до початку епідемії чимало багатих людей втекли з міста. У Мюнхені залишилися лише бідняки та лікарі. Усі готелі та театри пустували. Король наказав влаштувати на вулицях столові для бідних.
Жертвами інфекційної хвороби були переважно найбідніші громадяни, хоча й страждали і вищі класи, деякі лікарі, професори, держслужбовці. Померла від холери навіть баварська королева Тереза, дружина короля Людвіга I.
Люди помилково вважали, що хвороба поширюється через речовину в повітрі, так звану «міазму», яка потрапляла в організм. Однак шляхи передавання бактерії – водний, харчовий, контактно-побутовий. Під час останнього факторами передачі є брудні руки або предмети вжитку. У XIX столітті Мюнхен був одним із найбрудніших міст Німеччини. Відходи та фекалії викидали у вигрібні ями або просто на вулицю. Рівень захворюваності на такі інфекційні захворювання, як черевний тиф чи холера, був надзвичайно високим.
Мюнхенський лікар-гігієніст Макс фон Петтенкофер запропонував новий погляд на поширення холери та гігієну загалом. Петтенкофер виявив, що ґрунт, забруднений фекаліями хворих на холеру, утворює токсичні речовини. Основним шляхом поширення холери були забруднені підземні води, які велика частина населення Мюнхена брала для пиття з насосних колодязів.
Як перший професор гігієни в Мюнхенському університеті Петтенкоффер закликав уряд Верхньої Баварії побудувати центральну каналізаційну систему для кращого водовідведення по всьому місту, щоби стічні води можна було безпечно утилізувати. Крім того, професор запропонував створити централізований міський водопровід, щоби забезпечити мешканців чистою питною водою. Після завершення проєкту Мюнхен став одним із найчистіших міст на континенті.
Остання епідемія холери вирувала в Мюнхені в 1874 році. Її збудника – бактерію Vibrio cholerae – виявив аж у 1884 році німецький мікробіолог Роберт Кох.
Смертоносний грип
Наприкінці червня – на початку липня воєнного 1918 року «іспанка» досягла Німецького Рейху. Хвороба, спричинена вірусом грипу A/H1N1, забрала більше жертв, ніж Перша світова війна (25–50 млн проти приблизно 17 млн). Основні симптоми іспанського грипу – синій колір обличчя, пневмонія, кривавий кашель. На пізніх стадіях вірус спричиняв внутрішню кровотечу, через що хворий захлинався кровʼю.
Пандемія «іспанки» тривала з січня 1918 року по грудень 1920-го. У 1999-му британські науковці опублікували дослідження, відповідно до якого першим осередком «іспанки» виявився британський військово-лікарняний табір у французькому муніципалітеті Етаплі. Якщо порівнювати з іншими хвилями грипу, від «іспанки» страждали переважно люди віком від 20 до 40 років.
Хвороба отримала свою назву через те, що перші повідомлення надійшли з Іспанії, яка була нейтральною в Першій світовій війні. Інші країни замовчували інформацію про поширення невідомої хвороби зі стратегічних міркувань. Німецькі газети вперше написали про випадки цього грипу серед цивільних влітку 1918 року.
Вірусний грип поширився по всьому світу через війну. Сприяло розповсюдженню захворювання тісне розміщення солдатів у таборах, казармах і шпиталях. Від «іспанки» в Німеччині померло щонайменше 260 000 осіб, тобто кожен 250-й житель країни.