Александр Ліппіш – доктор технічних наук, німецький та американський авіаконструктор, який прославився своїми проєктами безхвостих літаків, апаратів із дельтоподібними крилами та екранопланів. Після успішної кар’єри в Німеччині піонер аеродинаміки до самої смерті працював у США. Колеги Ліппіша ще впродовж усього ХХ століття продовжували конструювання дельта-крил та надзвукових літаків на основі робіт мюнхенця. Докладніше далі на imunich.
Дитинство й військова служба
Александр Мартін Ліппіш народився 2 листопада 1894 року в Мюнхені в сім’ї художника й доньки промисловця. Авіацією юнак зацікавився в підлітковому віці – після виставки в Берліні, яку проводив американський авіаконструктор і льотчик Орвілл Райт у вересні 1909 року.
Попри зацікавлення, хлопець вирішив піти стопами батька й планував вступати в художню школу. Однак на заваді стала Перша світова війна. Під час служби у війську в 1915–1918 роках Ліппіш освоїв техніку пілотування, виконуючи фото з висоти пташиного польоту та займаючись аерокартографією.
Перші конструкції літаків
Після війни Ліппіш працював в авіабудівній компанії Zeppelin Company, де проявив інтерес до безхвостих літаків. У 1921 році він сконструював планер Espenlaub E-2. Упродовж 1920–1930-х було створено ще приблизно 50 дизайнів подібних апаратів. Авторитет Ліппіша постійно ріс, тож у 1925 році його призначили директором Rhön-Rossitten Gesellschaft – німецької планерної організації.
Паралельно Ліппіш розробляв звичайні планери, як-от Wien 1927 року чи Fafnir 1930-го. У 1928 році мюнхенець обладнав хвіст Ente (Duck) пороховими ракетами, внаслідок чого ця модель стала першим літальним апаратом, який працював на ракетній тязі.
У 1927 році конструктор відновив роботу над безхвостими апаратами, переважно планерами, що призвело до серії проєктів під назвою Storch I – Storch IX (Stork I-IX). Проте ці проєкти не надто цікавили уряд і приватний сектор.
Створення дельта-крил
Досвід із серією Storch змусив Ліппіша сконцентрувати основну увагу на конструкціях з трикутними (дельтоподібними) крилами – крилами літака з формою планера у вигляді трикутника. Delta I – перший у світі безхвостий літак із дельтоподібним крилом, який з’явився на світ у 1931 році. До 1939-го було створено ще 5 літаків Delta.
Літак Delta IV, або Fieseler F3 Wespe, виявився доволі проблематичним, адже кілька разів ламався, через що неодноразово перебудовувався та вдосконалювався.
Проєкти Другої світової війни
На початку 1939 року Імперське міністерство авіації (урядовий орган управління Третього Рейху) відправило Ліппіша та його команду на роботу на фабриці Messerschmitt, що в Аугсбурзі. Завданням конструктора було розробити високошвидкісний винищувач на основі ракетних двигунів.
Оскільки безхвоста конструкція здавалася ідеальною для ракетної авіації, DFS 194, що спочатку був розроблений як безхвостий пропелерний літак, Ліппіш модифікував, адаптувавши до ракетної потужності. Апарат мав служити випробувальним транспортним засобом для рідинного ракетного двигуна. Перший готовий екземпляр здійснив успішний політ на початку 1940 року. Пізніше на його основі був розроблений ракетний винищувач-перехоплювач Messerschmitt Me.163 Komet.
Технічна новинка виявилася не зовсім успішною, через що між Ліппішем та фабрикою Messerschmitt часто виникали суперечки. Тому, у 1943 році конструктор залишив фабрику і влаштувався у Віденський аеронавігаційний науково-дослідний інститут у місті Вінер-Нойштадті. Тут у конструкторському бюро Ліппіш працював над розв’язанням проблем високошвидкісного польоту. Того ж року він здобув ступінь доктора інженерії в Гейдельберзькому університеті імені Рупрехта-Карла – найстарішому університеті на території Німеччини.
Випробування дельтоподібного крила в аеродинамічній трубі в 1939 році продемонструвало, що воно добре підходить для надзвукових польотів. Після цього вчений експериментував із концепцією трикутного крила та прямоточними двигунами, які мали використовувати вугільний пил як паливо. Для цього він розробив надзвуковий винищувач із прямоточним двигуном Lippisch P.13a. Проєкт не вдалося завершити до закінчення війни, зате конструктор встиг розробити планер DM-1. Незважаючи на те, що Lippisch P.13a ніколи не літав, він мав важливе значення для створення надзвукових винищувачів із дельтоподібним крилом.
Внесок Ліппіша в аеродинамічне вдосконалення літаків полягає і в першому у світі серійному виробництві крила реактивного винищувача Heinkel He 162 Salamander – найшвидшого літака Другої світової війни.
Післявоєнна робота в США
Після війни Ліппіша вивезли до США в межах операції «Скріпка» – програми Управління стратегічних служб США з вербування вчених із Третього Рейху для роботи в Штатах. Там Ліппіш працював радником командування матеріального забезпечення авіації в ракетному полігоні «Вайт-Сендс», що на території штату Нью-Мексико.
Усі розроблення вченого 1950-х років фінансували уряди, аби задовольнити потребу в швидкій адаптації стратегічних ядерних бомбардувальників, перш ніж вони досягнуть своїх цілей. Із цією метою був створений радянський важкий двомоторний реактивний багатоцільовий літак Ту-16. Це дальній бомбардувальник, протикорабельний літак та ракетоносець одночасно. Він став першим дальнім швидкісним літаком-ракетоносцем СРСР. Концепція дельта-крила Ліппіша виявилася дуже стійкою та ефективною в надзвуковому польоті на дуже високій швидкості.
У 1950–1964 роках німецький конструктор працював в аеронавігаційному підрозділі радіокомпанії Collins Radio в місті Сідар-Рапідсі (штат Айова). Тут фахівець створив науково-дослідницький гідролітак X-112 на аерокрилах. Однак згодом конструктор захворів на рак і звільнився з роботи.
Розробник зміг побороти недугу і в 1966 році заснував власну дослідницьку компанію Lippisch Research Corporation, що привернула увагу урядовців Західної Німеччини. Були створені прототипи екраноплана RFB X-113 (1970), а потім RFB X-114 (1977), однак подальший їх розвиток не проводився. Екраноплан – високошвидкісний апарат, який летить у межах зони дії аеродинамічного екрана, тобто на відносно низькій висоті над поверхнею води, землі або територією, вкритою снігом чи льодом.
Один із задуманих Ліппішем екранопланів – VTOL – конструктор назвав «ареродайн» («aerodyne»). Його фюзеляж складався з великого канального ротора, а тяга змінювалася – вниз для вертикального злету чи посадки; назад – для польоту вперед. Цей та кілька інших екранопланів Ліппіша залишилися на стадії прототипу. Наприклад, у 1972 році здійснив політ безпілотний Dornier Aerodyne, який був розроблений за участю Ліппіша. Незабаром після смерті вченого почалися випробування RFB X-114.
Помер видатний мюнхенець 11 лютого 1976 року в Сідар-Рапідсі. У 1985 році його внесли до Міжнародної авіаційно-космічної зали слави, що в Сан-Дієґо. Після смерті конструктора його відкриття активно використовували для створення нових екранопланів. Зокрема, ідеї Ліппіша застосовувала американська авіабудівна компанія Convair.