Одним із нацистських катів у білих халатах був мюнхенський психіатр і невролог Герман Пфанмюллер. Він долучився до масових вбивств розумово й фізично хворих дітей – пацієнтів психіатричних закладів. Однак злочинці не завжди використовували отруту чи смертельні ін’єкції, натомість обирали метод набагато простіший і природніший – моріння голодом. Звірства Пфанмюллера нацисти сприймали як зло, але необхідне заради чистоти арійської раси. Докладніше про «темну сторінку» історії далі на imunich.
Директор сумнозвісного притулку
Герман Пфанмюллер народився в Мюнхені в 1886 році. Після вивчення медицини та отримання ліцензії на медичну практику працював лікарем-резидентом у лікарнях і будинках для літніх людей Вайльмюнстера, Ансбаха і Кауфбойрена. У 1922 році Пфанмюллер приєднався до Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, лідером якої був Гітлер.
У 1938–1945 роках очолював психіатричний притулок Eglfing-Haar, що поблизу Мюнхена. Працюючи керівником відділу генетичної та расової гігієни управління охорони здоров’я в місті Аугсбурзі, він став експертом Програми умертвіння «Т-4». Лікарі-експерти ознайомлювалися з анкетами хворих, після чого ставили позначку «червоний плюс» (умертвлення) або «синій мінус» (життя). Рідні хворих переважно не знали, де знаходяться їхні родичі.
Пацієнти Eglfing-Haar були одними з перших жертв цієї програми. Герман обробив кілька тисяч реєстраційних форм пацієнтів стаціонарів і для багатьох із них порекомендував вбивство. Пфанмюллер також виявив велике завзяття, коли йшлося про дитячу евтаназію. У 1940 році в дитячому відділенні Eglfing-Haar вбили понад 300 дітей. Крім того, Пфанмюллер дозволив 440 пацієнтам померти від голоду чи передозування наркотиками.
У 1951 році Пфанмюллера визнали винним і засудили до 5-ти років ув’язнення, хоча після апеляції термін скоротили до 4-х років. Помер нацистський злочинець у Мюнхені в 1961-му.
Що таке програма «Т-4»?
До 1921 року євгеніку – набір вірувань і практик, що має на меті покращення генетичної якості людського населення – визнали в деяких країнах, серед яких і Німеччина. Роком раніше професор-психіатр Альфред Гохе та професор юриспруденції Карл Біндін опублікували книгу «Дозвіл на знищення життя, недостойного життя». У ній автори висловили думку, що окремі люди, зокрема мешканці психіатричних закладів, – лише баласт, який завдає неприємності іншим та створює економічні видатки. Вони ж запропонували державі створити спеціальні комісії щодо умертвлення таких осіб.
У 1921 році в Німеччині сформували урядову комісію, завдання якої – давати поради щодо абортів і стерилізації для осіб із відхиленнями. Через два роки в Мюнхенському університеті імені Людвіга-Максиміліана створили кафедру расової гігієни, щоби сприяти расовій чистоті німців.
У 1924 році Гітлер написав книгу «Моя боротьба», у якій схвалив прагнення до расової чистоти в Каліфорнії. У 1920-х роках у Каліфорнії провели більше примусової стерилізації, ніж будь-де у світі. На Гітлера справили велике враження зусилля США гарантувати расову чистоту населення. З 1909 по 1963 рік приблизно 60 000 людей були примусово стерилізовані в 32 штатах США. У Каліфорнії провели загалом понад 20 000 таких стерилізацій. Мета полягала в тому, щоби запобігти розродженню «розумово неповноцінних осіб», а також запобігти передачі мігрантами своїх генів.
У 1927-му в Берліні з’явився інститут антропології, людської генетики та євгеніки. Саме тут захистив докторську дисертацію Йозеф Менгеле – німецький лікар, який проводив смертоносні експерименти над ув’язненими концтабору «Аушвіц II».
У роки Другої світової війни в Німеччині діяла Програма умертвіння «Т-4» («Акція Тірґартенштрассе 4») – програма націонал-соціалістів зі стерилізації, а потім і фізичного знищення душевнохворих, розумово відсталих та спадково хворих. Спершу винищували лише дітей до трьох років, а згодом – усі вікові групи. Внаслідок програми загинуло щонайменше 5000 дітей і набагато більше дорослих.
«Т-4» передбачала «очищення» арійської раси від тих, чиє існування могло вплинути на появу здорового потомства. Насамперед це пацієнти психіатричних клінік та особи з психічними розладами, виявленими лікарями амбулаторної ланки та приватними психіатрами. Нацистська влада виправдовувала такі дії високою вартістю утримання й лікування божевільних і хворих на спадкові недуги.
Як вже було згадано, спочатку практикували лише стерилізацію хворих. У 1934–1945 роках примусово стерилізували 300 000–400 000 хворих на шизофренію, афективні розлади, епілепсію, спадкові глухоту й сліпоту, хворобу Гантінгтона, тяжкі каліцтва та важкий алкоголізм.
Згодом список «біологічно загрозливих для здоров’я країни» осіб значно розширилися. Інколи до них зараховували навіть лесбійок, оскільки вони не давали потомства. Політика расової гігієни досягла кульмінації під час Голокосту, коли винищенню підлягали всі євреї. У клініках вбивали не лише пацієнтів, а й скерованих туди непрацездатних в’язнів концтаборів.
Роль пропаганди
Нацисти активно використовували пропаганду, щоби переконати громадськість у тому, що інваліди та психічно хворі є непотрібним економічним тягарем.
У серпні 1939 року фюрер видав указ: усі лікарні Німеччини повинні були повідомляти про «деформованих дітей», тобто дітей із розумовими або фізичними вадами. Медики, які відмовлялися це робити, ризикували отримати тюремний термін. Усю інформацію з лікарень збирали в спеціально створеному офісі в Берліні. Саме там головні «медичні експерти» вирішували, жити дитині чи померти.
Заради справедливості потрібно зазначити, що не всі працівники часів нацизму погоджувалися на державну програму вбивств. Наприклад, сестри Урсбергер успішно переховували інвалідів поблизу міста Ердінґа.
«Люмінальна схема»
На слуханні перед присяжними на запитання судді Ганса Акерманна, від кого Пфанмюллер отримав наказ вбивати людей, Герман відповів:
«Я робив це згідно з неписаним законом свого обов’язку лікаря. В Америці також ніхто не питає про закон».
Незважаючи на такі заяви, які підтверджують жахливу неусвідомленість протиправних дій, відповідальні особи та персонал психлікарні Eglfing-Haar добре знали про злочини, які коїв Пфанмюллер. Приховували вони і справжні причини смерті пацієнтів.
Наприклад, як пише сайт Merkur.de, у медичній карті хлопчика Лоренца з міста Графінга за 28 січня 1945 року серед симптомів були зазначені лише кашель, температура, бронхітичні шуми в обох легенях та періодичне бронхіальне дихання.
16 травня 1944 року органи охорони здоров’я в Еберсберзі вирішили, що Лоренца потрібно ізолювати «через небезпечну психічну хворобу». Після цього послідувало лікування, що було рівносильним смертному вироку. Лоренц помер 1 лютого 1945 року, смерть розумово неповноцінної дитини стала результатом жахливого лікування, яке пізніше було названо «Люмінальною схемою».
Дітям кілька днів поспіль призначали препарат «Люмінал» 3 рази на добу в дещо перевищених дозах. Цей лікарський засіб – заспокійливий, снодійний і протиконвульсивний. На додаток до передозування, хворі недоїдали, через що й помирали, як сталося із 7-річним Лоренцом.